Усім відомо, що історія появи в наших оселях такої тварини, як домашній собака, нараховує не одну тисячу років. Більше того, абсолютно всі науковці (хоча цій спільноті дуже рідко властива така одностайність думок) зараз беззаперечно вважають, що саме собака став першою свійською твариною.
Ну, і до того ж усі вони згодні з тим, що одомашнення цього ссавця відбулося з метою підвищення продуктивності саме процесу полювання. Тобто споконвічне призначення чотирилапого друга людини — це роль помічника у добуванні білкової складової нашого раціону. І лише згодом ця тварина перетворилася на собаку-компаньйона, призначеного просто прикрашати існування людей, які мають проблеми у спілкуванні з особинами свого виду. На жаль, чомусь так сталося, що саме останні зараз диктують свої погляди, усіляко заважаючи збереженню традицій та ефективному розвиткові мисливського собаківництва. Перш за все — продукуючи всілякі заборони та обмеження для тих, хто ще пам’ятає, для чого і внаслідок чого відбулося приручення тварини, завдяки якій ми, люди ХХІ сторіччя, зараз, не побоюся цього слова, саме такі, які є.
Отже, як ви вже здогадались, у цій статті мова піде про мисливських собак і їхнє застосування під час полювання на пернату дичину.
Для чого?
Сучасне мисливство — це галузь природокористування з величезним науковим підґрунтям. Особи, що далекі від нього, навіть не здогадуються про те, що правильний мисливець (а не хапуга-браконьєр — це ж зовсім різні поняття; все одно що плутати поняття «покупець» та «злодій»), перебуваючи в мисливських угіддях, обмежений цілою низкою правил, законів та заборон. Зокрема він має право вилучити з природи лише строго обумовлену і науково визначену кількість особин мисливських тварин. І саме у цьому величезну допомогу йому надає мисливський собака, навчений працювати після пострілу — тобто той, що знайде підстрелену дичину і принесе її до рук мисливця або вкаже на її місцезнаходження (якщо габарити здобичі роблять апортування неможливим). Таким чином відбувається підвищення екологічності полювання, тобто ліміти та норми не перевищуються за рахунок не знайденої чисто битої дичини, а також підранків. Я хочу наголосити, що робота до пострілу — тобто та, від якості якої залежить, чи буде зроблено цей постріл, — не є метою сьогоднішньої розмови. Надто вже багато порід мисливських собак наразі використовується на полюванні, аби в рамках однієї статті було можливим охопити хоча б коротко всі їхні особливості. Сьогодні ми говоритимемо про те, як із будь-якого мисливського собаки зробити надійного апортувальника.
З чого почати?
Навчання собаки апортуванню проводиться двома основними способами: методом на основі гри та примусовим.
Більшість людей намагаються навчати собак подачі саме через гру — а точніше, вони просто пропонують тварині приносити предмет, граючись із нею. Саме цей метод передається з покоління в покоління у більшості систем дресирування як основний. Ігрова методика, безу мовно, має право на існування, якщо заняття проводяться зі ще зовсім юним собакою, або якщо ваш пес — природжений апортувальник. Але у навчанні собаки у такий спосіб є проблеми: або тварина дуже швидко втомлюється (тобто вже після того, як раз чи двічі збігала за апортом й опісля втрачає до нього інтерес), або хапає предмет і тікає в інший від дресирувальника бік — перетворюючи таким чином нудне тренування на більш веселі наздоганялки.
Навчання ж дорослого собаки за допомогою гри є досить сумнівним заняттям із кількох причин: собака приноситиме предмет, якщо у нього є настрій до гри; якщо ж ні — можливі вищенаведені відхилення від бажаної поведінки. Для досягнення кінцевого результату ігровим методом дресирування буде потрібна невизначена кількість часу — це можуть бути місяці або, в найгірших випадках, навіть роки!
Використання на полюванні собак-апортувальників сприяє примноженню дичини
Набагато ефективнішим і до того ж доступним є так званий примусовий метод, розроблений німецькими (чомусь це зовсім не дивує) кінологами понад 100 років тому. У деяких оригінальних німецьких джерелах метод також позначається як «больовий» (не дуже-то політкоректно у наш час, чи не так?) або «механічний». Автори методу радять точно дотримуватися послідовності дій і їх черговості. Найкращий вік для навчання собаки цим методом — від 11 до 18 місяців. Між заняттями не можна робити тривалих пауз — займатися слід двічі на день від початку до кінця навчання.
Для початку слід перевірити «сприйнятливість шиї» тварини. Для цього на шию собаки одягається ланцюжок-зашморг і виконується різкий ривок угору. Якщо собака ніяк не реагує на це, слід повторити те ж саме, одягнувши строгий нашийник. У більшості випадків для цього методу достатньо використання зашморгу, але іноді зустрічаються дуже жорсткі, слабкосприйнятливі собаки — і саме в цих випадках варто вдаватися до застосування шипованого нашийника. Навчання проводиться строго поетапно і включає в себе п’ять фаз.
Перша фаза. Собака сидить ліворуч від того, хто навчає, в ланцюжку (строгому нашийнику) і на короткому повідці. У лівій руці дресирувальника повідець, а в правій — апортувальний предмет (найбільш зручний в цьому плані спеціальний гумовий апорт SportDog з мотузкою для його закидання, хоча можна одразу починати з сушеного крила чи взагалі — зі свіжої тушки птаха). Після короткого і дуже жорсткого ривка повідцем угору собака відкриває пащу. Саме в цей час голосно подається команда «Апорт!». Після того як предмет опиняється в пащі, тиск повідця тут же послаблюється, і собаку старанно хвалять, одночасно погладжуючи спинку носа і нижню щелепу, змушуючи тварину утримувати предмет у роті. Подібний контраст показує собаці: без апорту в пащі — біль, а з ним — похвала і приємні відчуття. До речі, саме на цьому стереотипі і побудований весь механічний метод навчання апортування. Ніяких смаколиків чи інших сторонніх речей! Лише контраст дискомфорту та ласки.
Утримувати апорт у пащі собака повинен до 1 хв. Потім подається команда «Дай», і предмет у нього забирається. За одне заняття слід повторити ці маніпуляції п’ять-вісім разів. Коли собака почне усвідомлено утримувати предмет у пащі, слід трохи пройтися з нею на повідці «Поруч».
Тривалість першої фази становить у середньому від трьох до шести днів, але не більше одного тижня. В кінці фази собака, що сидить поруч із дресирувальником, за командою «Апорт» бере предмет до пащі й утримує бажаний час.
Друга фаза. Заснована на першій і є її продовженням. Повідець трохи натягнутий угору, в лівій руці ведучого. Правою собаці показують предмет на відстані 10 см на висоті його очей. Пес повинен схопити предмет за командою «Апорт» самостійно. За виконання — похвала та ласка.
Третя фаза. Ведучий тримає собаку за повідець знизу лівою рукою, а правою показує йому предмет за 20-30 см від землі. Собака повинен негайно схопити предмет за командою «Апорт».
Четверта фаза. Близька, по суті, до третьої. Повідець провисає вільно. Правою рукою апортувальний предмет утримується за один кінець, інший уже торкається землі. Кут між землею і предметом приблизно 45o. За командою «Апорт» собака безвідмовно бере предмет.
П’ята фаза. Предмет кидають на землю на відстань 50 см (або не більше 1 м). За командою «Апорт» собака бере предмет і підносить власникові.
Закріпивши собаку в п’ятій фазі, вдаються до ускладнення навички — збільшують дальність кидка предмета, переходять до пошуку апорту у заростях, навчають собаку подолання різних перешкод із ним.
При інтенсивних тренуваннях (двічі на день) цим методом успіх приходить зазвичай за два тижні, шліфування і вдосконалення завершуються ще за один-два тижні.
Таким чином, описаний метод гарантує власникові надійне і «чисте» апортування будь-якого предмета, досягнення бажаної мети якнайшвидше, застосування навички за будь-яких умов.
Ось коротко і все про основні принципи старовинного і водночас дуже сучасного німецького способу. Треба обов’язково зазначити, що дуже часто собаки під час такого навчання виказують ознаки стресу: підтискають хвіст, вуха, навіть можуть намагатися втекти. Це нормально. Через певний час острах зникне, дискомфорт забудеться — і залишиться лише правильна подача, за яку собаку тільки хвалять.
Після опанування «сухо-дольної» програми (і лише після цього!) можна переходити до відпрацювання подачі з води.
Водні процедури
Тривале плавання й апортування з води для собак, що лю блять воду, не становить ніяких труднощів. Але не всі собаки та навіть породи є такими, тому для засвоєння апортування з води теж необхідно встановити певні правила.
Тушку птаха (найкраще підходить сіра ворона — для собаки це найогидніший варіант пернатого, тому починаємо саме з неї) треба кинути в стоячу воду глибиною 40-50 см; взяти собаку на короткий повідець зі вже знайомим ланцюжком-зашморгом і, вимовивши команду «Апорт!», увійти з ним у воду, де змусити його взяти ворону. Після десяти повторень цієї вправи можна зняти з собаки повідець і, залишаючись на березі, кинути птаха у воду, пославши за ним собаку командою «Апорт!». Якщо він не піде, то слід негайно знову повернути ланцюжок чи парфос на шию собаки і кілька разів повторити попередню вправу. При цьому необхідно дотримуватися трьох правил: вода повинна бути теплою, глибина — дати змогу дресирувальникові увійти в воду, щоб у разі потреби змусити собаку зробити подачу, оскільки на початку ми вимагаємо від нього тільки вимушеної дії.
Дресирувальник ніколи не повинен змушувати молодого собаку виймати з води кинуті туди палиці чи пластикові пляшки. Якщо немає під рукою тушки птаха, то можна скористатися лише спеціальними приладами для поноски. Справа у тому, що у разі, якщо молодий собака часто апортує усілякі сучки, уламки дерева та інші предмети, котрі трапляються у заростях частіше за биту дичину, то згодом мисливцеві доведеться стикнутися з тим, що, коли собака шукатиме підстрілену качку в очереті, то за складних умов після тривалих (чи не дуже) пошуків він повернеться до хазяїна з палицею або пластиковою пляшкою.
Відпрацьовувати подачу з голубами, качками, воронами в мілкій воді треба доти, доки собака без повідця вільно виймає їх із води. Як тільки під час навчання пес виказує ознаки втоми — заняття треба негайно припинити, але треба намагатися робити це лише після правильного виконання вправи.
Ще один нюанс. Ніколи не можна дозволяти собаці, вийшовши на берег, класти птицю, обтрушуватись і потім уже закінчувати апортування. Ця дія може призвести до досить сумного результату, а саме: підранок качки не чекатиме, поки собака закінчить приводити себе до ладу, а спокійнісінько піде собі у воду, додавши вашому полюванню емоцій. Якщо помічено цей недолік, то мисливцеві необхідно до того, поки собака знову підняв дичину, одягти ланцюжок і смикнути кілька разів за повідець, вимовляючи: «Це що таке?!» Після чого всунути йому птаха до пащі і піти кроків на 40-50 від берега — де на суходолі знову потрібно змусити собаку кілька разів виконати правильну подачу. Лише після цього слід знову повернутися до води — де, як тільки собака вийде з поноскою на берег, потрібно грізно крикнути «Апорт!» і таким чином унеможливити кидання дичини. Це єдиний момент, коли дозволяється зробити повторення команди. В інших випадках усі команди даються лише одноразово!
Щоб змусити молодого собаку плавати і привчити його до глибокої води, потрібно влітку підібрати підходяще місце глибиною 1 м і разом із собакою самому зайти у воду. Собака піде, не замислюючись, а коли ж втратить ґрунт під ногами, то попливе за вами. Увага! Уникайте при цьому насильства, щоб не викликати у собаки водобоязнь. Необхідно ласкаво розмовляти з ним і при цьому змусити апортувати птаха або прилад для подачі.
Коли собака навчиться плавати протягом тривалого часу, він із задоволенням робитиме апортування з мілини. Тепер можна кинути птицю в мілку воду, але зарослу очеретом. Якщо собака слухається і правильно апортує, то можна перейти на глибоку воду з очеретом і змусити робити подачу там. Але поки не треба ставити занадто складні вимоги: для них собака не має ще достатньо досвіду. Повторюсь, припиняти заняття треба до того, як собака втомиться.
Якщо пес наткнеться при цій вправі на лиску, водяну курочку або качку, то нехай він їх переслідує. Будь-які дресирування і команди не мають жодного значення, якщо під час важкої роботи на воді собаку не надихає пристрасть мисливця.
Навантаження і — особливо — важкість місць для пошуку битої дичини треба посилювати поступово. У особливо важких місцях (високий та густий очерет тощо) не соромтесь після певного часу безрезультатних пошуків прий ти собаці на допомогу. Для цього треба мати із собою запасну тушку дичини, про яку собаці до певного часу знати необов’язково. Так от, пошукавши загублену дичину кілька хвилин уже разом, у тому випадку, коли вам обом не вдалося знайти тушку птаха, треба підкинути собаці за пас ну. Ні в якому разі не треба давати зрозуміти чотирилапому помічникові, що з хащів він може вийти без дичини. У тому випадку, коли ви перший знайшли «здобич» — просто покличте «уч ня» та дайте йому можливість виконати подачу птаха вам до рук.
Після таких вправ биту дичину упевнено подають не тільки природжені апортувальники — типу спанієлів, ретриверів чи дратхаарів, — а й навіть собаки гончих порід. Тому не лінуйтесь, і якщо ви завели мисливського собаку у першу чергу як помічника, то краще витратити трохи нервів та часу на його навчання, ніж потім усе собаче життя псувати собі полювання, залежачи від настрою чотирилапого друга. Або просто зверніться до професійного собачого тренера. Хоча справжні профі беруть за свої послуги чималі гроші. Але ж і пес поділятиме мисливські мандри з вами ще багато років… Цю дилему вирішувати вам, але чого точно не треба робити — так це брати на полювання невихованого собаку. Нічого, крім розчарування та зіпсованого відпочинку, це не принесе ані вам, ані колегам-мисливцям.
